Розкажіть про соматичне відділення. Як у вас організована робота?
Наше соматичне відділення – це квінтесенція клінічних випадків, пов’язаних з різними хворобами внутрішніх органів і систем. Ми лікуємо хвороби системи кровообігу, стравоходу, травної системи, дихальної, нервової системи… Боюся навіть помилитися і щось пропустити! Багато роботи пов’язано з допомогою пацієнтам з онкохворобами – поліпшуємо стан між курсами хімієтерапії, підтримуємо в післяопераційному періоді, знеболюємо, робимо замісну терапію, організовуємо догляд.
Ми звикли, що різні патології лікують у різних відділеннях. Бронхит – у пульмонологічному відділенні , серцеву недостатність – у кардіології. Чому в Odrex відділення об’єднані?
Така практика насправді у всьому світі, це у пострадянських країнах окремі підрозділи – суто неврологічні, суто кардіологічні. Але такого пацієнта рідко знайдеш, наприклад, із ізольованим інфарктом міокарда. Як правило, цей пацієнт ще й з діабетом та бронхіальною астмою, а на додачу має в анамнезі виразкову хворобу. І тут якраз виступає фахівець соматичного відділення – госпітальний терапевт, який розуміється і в кардіологічній допомозі, і в неврології, і в ендокринології.
Чи складно керувати таким відділенням?
Складно, але архіцікаво. Щодня, хоч би скільки ти не працював, дізнаєшся щось нове для себе. У нас в команді є і нефролог, і пульмонолог, і невролог, і кардіолог – ти від кожного черпаєш інформацію. Щодня безліч питань та загадок. І ти шукаєш на них відповіді, залучаєш потрібних спеціалістів і щодня зростаєш. Мені здається, у такому відділенні навіть якщо не захочеш, але все одно виростеш професійно.
А часто трапляються загадки, над якими доводиться довго ламати голову?
Звісно, насправді кожне звернення – унікальна загадка, розв’язати яку на автопілоті неможливо. Завжди перевіряєш кожну дрібничку, щоб нічого не пропустити. У адекватного лікаря не знати чогось або ще страшніше не впоратись з чимось – серйозний страх. Але саме для таких складних випадків і існує командна робота. Я люблю казати, що ми – соматика – не команда зірок, а зіркова команда. Наша сила в єднанні та взаємодопомозі. Тому, якщо я не знаю відповіді на якесь питання, я точно знаю, до кого піти за нею. І тоді ми вже разом розв’язуємо цей заплутаний клубок.
Зате, мабуть, цей момент, коли відповідь нарешті знайдена…
О, та це ейфорія! Ми потім довго обговорюємо, я б навіть сказала, смакуємо. Процес пошуку відповіді часто буває дуже тривалим: доводиться чекати на гістологію, різні довгострокові аналізи. Отримуєш результати, переконуєшся, що так, мали рацію, пазл склався. Звісно, буває і навпаки – і треба шукати далі. Але ми завжди знаємо, який наступний крок, якщо доведеться йти за планом Б.
Запам’ятовуєте історії таких пацієнтів?
Звісно. Є пацієнти, прізвища яких дуже довго у відділенні на слуху. І, на жаль, це не завжди історії з хепі-ендом. Так виходить, що складні історії залишаються в серці набагато довше. Буває, ситуація вкрай важка, і потрібно сказати про це пацієнтові. Я завжди кажу правду, цього вимагає закон і здоровий глузд, але залишаю надію – у мене така тактика. Напевно, цим я і рятуюсь. Я сама в це вірю, що ми ось ще це зробимо, ще такий метод спробуємо, а може, ще ось цей аналіз дійде, і дивись, стане краще. Неможливо без надії. Як без неї жити? Я не розумію. А буває, що просто не вистачило часу на діагностику і момент уже втрачено. І ось ти вже отримуєш результати, правильно виставляєш діагноз, пазл ідеально складений, але розумієш, що пацієнт так і не узнає відповіді. Тяжкі хворі пам’ятаються довше і яскравіше.
Це ж, мабуть, важкий камінь на душі?
А ще родичам треба пояснити, що сталося. А це, повірте, складно – їм боляче, вони відмовляються сприймати реальність. Медики, мабуть, у числі лідерів з професійного вигорання. Про це зараз багато говорять, багато про це пишуть. Є і профілактика, і, скажімо так, і методи лікування такого стану, і вони радикальні – навіть рекомендують йти з професії. У медицині треба лише горіти, хотіти, йти, прагнути. Тоді ці проблеми переживаються простіше.
Що ви робите, щоб не перегоріти?
Я працюю з 2004 року – рівно 20 років. У мене поки не було такого, щоб захотілося зняти халат, вимкнути світло та назавжди піти з лікарні. Мене особисто рятує мій будинок, моя сім’я, саме вдома у мене з’являються сили, відбувається «перезавантаження».
Чи приносите роботу додому?
Ще б пак – чоловік теж медик, і у нас ніколи не буває суперечок щодо кольору шпалер, меню на вечерю, покупок чи місця відпочинку, зате медичні питання – це привід для найспекотніших дебатів. Ми обговорюємо, радимося, розповідаємо історії. І результат не змусив на себе довго чекати – наш старший син став виявляти інтерес до медицини. Ми обоє знаємо, наскільки цей шлях складний і тернистий, але все одно підтримуємо його. У мене, до речі, історія початку кар’єри зовсім неромантична – коли я була у 8 класі, мама сказала, що бачить мене лікарем, а я була дуже слухняною з самого дитинства. Виявилося, мама потрапила в яблучко – я обожнюю свою роботу.
Який у вас графік?
24/7 – лікар ніколи не вимикається. Ідеш додому, але чекаєш на результати аналізу, думаєш, налагодився пульс чи ні? А тиск не впав? Коли вже буде опис МРТ? Треба зателефонувати та дізнатися вранці. Навіть якщо це ранок вихідного дня, прокидаєшся і насамперед береш телефон. Вільний від роботи час – його мало, але все ж таки я присвячую сім’ї. Коли людей похилого віку запитують, про що вони найбільше шкодують, найчастіше звучать відповіді про те, що вони мало часу проводили з рідними, мало подорожували і займалися справою, до якої не лежала душа. Так ось про два пункти мені шкодувати точно не доведеться – у мене улюблена робота та чудова сім’я, з якими я намагаюся проводити кожну вільну хвилину. А з мандрівками так, гештальт поки не закритий.
