І, що важливіше, як все відбувається саме в Україні? Аби знайти відповіді на ці запитання ми попросили медичних директорів, анестезіологів Мазуренко Ганну та Щербакова Сергія пригадати перші роки їхніх успішних кар’єр.
В чому головна різниця між сьогоднішньою інтернатурою в Odrex і тією, що проходили ви?
Сергій Щербаков: Цінності нашої компанії дуже перегукуються з тим, як себе має поводити правильний, сучасний лікар. І, коли інтерн навчається в Odrex, він одразу вбирає їх в себе. Себто, йому взагалі не треба пояснювати, чому вони важливі й навіщо існують. А коли інтернатуру проходили ми, такі цінності не були пріоритетом, інтерни не могли отримати доступ до високих технологій, сучасних знань, культури сервісу.
Ганна Мазуренко: Все так, все так. Крім того, в Україні, якщо чесно, інтернатура нерідко проходить в постійній боротьбі за місце під сонцем. Якщо у одного фахівця багато інтернів, а сам він не відчуває себе захищеним, то, скоріш за все, такий ментор не буде ділитися знаннями з остраху виростити собі конкурента.
СЩ: Але в Odrex все не так… (сміється).
ГМ: В Odrex все не так! (посміхається). Ми не боїмося виховувати таланти. Навпаки, дуже пишаємося тим, що деякі з наших учнів вже за півроку вміють те, що багато хто в інших лікарнях не навчився робити за всі десятиріччя свого досвіду.
Поясніть нашим читачам, чого ми такі безстрашні щодо конкуренції.
ГМ: Та просто місця на всіх вистачить і ми щиро радіємо можливості зростити грамотного лікаря.
А ви особисто стикалися з небажанням менторів навчати своїх інтернів як слід?
СЩ: Прямо з таким — ні, мені більш-менш пощастило. Першу частину інтернатури я пройшов в одній з центральних районних лікарень області. Я був єдиним інтерном-анестезіологом, тож мав змогу попрацювати з майже всіма існуючими патологіями. Дуже багато досвіду отримав, але здебільшого був «сам по собі».
ГМ: Я теж не можу поскаржитися. Моїм ментором був чудовий лікар і я багато чому навчилася в нього. Проблема в тому, що він був такий один. Ну, це я преребільшую, звичайно, але їх дійсно було небагато на всю лікарню. Тому нам доводилося його буквально переслідувати. Це зайва напруга, вона непродуктивна.
А в Odrex інтерни постійно міняються — сьогодні в реанімацію пішли, завтра — в дитяче відділення, післязавтра — до терапевтів. І це круто.
До речі, як довго в Odrex є інтернатура?
ГМ: Вже шостий рік.
Ганно, от ви сказали, що ми не боїмося виховувати таланти. А чи можете ви навести якісь конкретні приклади?
ГМ: Ой, це важко! (замислюється) Не хочу, щоб це звучало як бахвальство, але талантів, які доросли до керівників відділень і тішать мене своїми успіхами в нас достатньо, повірте. Ну, передусім, це їхня заслуга — до нас майже завжди приходять мотивовані люди, їх одне задоволення навчати. Але особисто для мене їх успіхи дуже важливі — адже співбесіду з майбутніми інтернами проводжу саме я.
Розкажіть нашим читачам більше про те, як Odrex проходить інтернатура.
ГМ: Через певні рішення, прийняті МОЗ, шлях інтерна став набагато складнішим: якщо раніше можна було випуститися за три роки, то тепер це займе п’ять. І це правильно. В усьому розвиненому світі так, а на особливо складні спеціальності навчаються ще більше — сім-вісім років. Звучить моторошно, але на виході отримуємо повноцінного самостійного доктора, повністю готового до роботи. Співбесіда перед інтернатурою — це тривала, вдумлива розмова: багато майбутніх інтернів не знають, як обрати спеціальність, і важливо, щоб їм було з ким це обговорити.
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на розвиток молодих спеціалістів?
СЩ: Частина спеціалістів поїхала, частина продовжує навчання. Ті, хто залишився — а їх усе ж таки чимало — сильно мотивовані вчитися, працювати, саморозвиватися. Але наша підготовка, як і наші вимоги, не змінилися. Інтерни, які до нас потрапляють, або дотримуються їх, або… Або, вибачте, але нам із вами не по дорозі.
Чи є якийсь досвід, який нам потрібно якомога швидше перейняти в західних колег у плані інтернатури?
ГМ: На Заході до інтернів ставляться як до молодих, але все ж таки спеціалістів. У них це так і називається — «молодший доктор». А в нас — інтерн. При цьому різниці в знаннях немає, але через таку, так би мовити, презентацію суспільству пацієнти менше довіряють молодим фахівцям.
До речі, про це. Серед більшості українців панує думка, що хороший лікар — це дорослий лікар із великим досвідом. Так, зараз суспільство починає потрохи відходити від цього, але «потрохи» тут ключове слово. Чому, на вашу думку, варто звертатись до молодих фахівців і приділяти менше уваги кількості років та списку регалій?
СЩ: Почну з регалій. Це не показник. От взагалі. Приміром, у нас люблять, якщо поруч з ім’ям лікаря стоїть приписка «кандидат наук». Але кандидат наук — це, вибачте за каламбур, наукове звання, яке не має жодного відношення до лікувального процесу. Це по-перше.
По-друге, в Україні, на жаль, категорії все ще присвоюються не за рівень кваліфікації, а за, так би мовити, вислугу років. Тобто, пропрацював собі десять років — молодець, візьми з полиці звання фахівця вищої категорії. Але питання в тому, якими були для лікаря ці десять років. Чим він займався? Чому навчився?
Часи змінилися. Новітні технології, практики та підходи з’являються ледве не щохвилини. Їх неможливо «зазубрити» — на це не вистачить навіть декількох життів. А от що можна — і потрібно — робити, так це вміти працювати з базами даних, аналізувати все нове, постійно підвищувати кваліфікацію. Й ось це поєднання більш характерне якраз для молодих лікарів.
Давайте я просто озвучу один із найбільших страхів наших читачів…
СЩ: Давайте.
Уявіть собі ситуацію: до клініки звертається людина, у якої тяжко хворіє мати. Й ось цій людині треба прийняти рішення, кому довірити члена своєї родини. Як тут не розгубитися? Як не подумати «Боже, цьому лікарю немає ще і тридцяти, як він впорається з таким надважливим завданням»?
СЩ: Тут треба розуміти, що пацієнти бояться не молодості як такової, а те, що молодий лікар може прийняти неправильне рішення. І тут ми, знову ж таки, повертаємось до питання системи, побудованій в конкретній медичній установі.
У гарній клініці кожне важливе рішення ухвалюється консиліумом лікарів.
Онкозахворювання — це групова діяльність. Нетипові випадки — групова діяльність. Зрозумілі операції — все одно групова діяльність, просто розбираються вони «рангом нижче» — на планерках та щоденних медичних обходах. Тобто, кожного пацієнта, хай його навіть веде Найкращий-Лікар-У-Світі, «розбирає» завідувач відділення разом з усіма своїми підлеглими. Усі разом дивляться на результати аналізів та обговорюють їх.
На мою особисту думку, молоді лікарі — це сучасні, емпатичні люди, які живуть своєю професією, постійно в ній розвиваються, щиро прагнуть допомогти.
ГМ: В якихось питаннях — більш відкриті та прогресивні. Тому молодий — це круто.
