Пані М. шпиталізували до відділення інтенсивної терапії в складному стані: з електролітними порушеннями, зниженням тиску до 60/40 мм. рт. ст., нудотою, помітною слабкістю, головним болем, зокрема в скронях, зниженою свідомістю. Наступного ранку, коли показники частково нормалізували, пацієнтку передали до невролога — Лариси Андріївни Овчаренко. Саме до невролога, адже в анамнезі в жінки були синкопе (непритомність), передсинкопальні стани, а на КТ спостерігались атрофічні процеси кори головного мозку.
Перше, що впадало в око — проста привітність та типова для свого віку надмірна турбота про оточуючих, навіть якщо це медичний персонал. З огляду на клінічну картину напередодні, стан пацієнтки, як і її настрій, мав би бути зовсім іншим. Але в моменті пацієнтка ніби ігнорувала все, що сталось: знаходження у відділенні інтенсивної терапії, тяжкість власного стану.
Про втрату орієнтирів
Упродовж дня, поки пацієнтка спілкувалась із близькими й медиками, Лариса Андріївна зазначила повторення тих самих дій, торочення тих самих речень. А також нетривалі зміни настрою: зацікавленість, що дужчала в спілкуванні з лікарем на незвязані теми, змінювалась різкими та строгими проханнями до доньки. Такий епізод міг повторюватись протягом 10 хвилин — і самостійно нівелюватись.
Завдяки інтенсивній терапії вдалось стабілізувати артеріальний тиск, пульс, відновити нормальний рівень електролітів крові, покращити стан М. в цілому, тож жінку перевели в стаціонар, до палати інтенсивного нагляду.
Надвечір зміни поведінки М. стали виразнішими — від привітності до агресії, яка нагадувала дитячу примхливість, і назад. Згодом, за пару годин, привітність і вдячність повернулись остаточно. Однак пацієнтка знов і знов ставила питання Ларисі Андріївні, враз однакові й такі, що не мали найменшого стосунку до лікування.
І, хоча ніч пройшла спокійно, на ранок, під час неврологічного огляду, М. не впізнала свого лікаря, не розуміла, де вона, і була цілком дезорієнтованою. Втім, вона чітко пам’ятала всі подробиці про своїх дітей та онуків. Про себе М. розповідала: «44 роки я працювала вчителем української мови та літератури в школі. Закінчила філологічний факультет Одеського університету. За часів Другої світової я доглядала за пораненими, була біля них. Я дожила до другої війни, але вже не можу взяти участь, бо трохи вийшла зі строю. Перенесла інсульт, інфаркт, зламане коліно та шийку стегна. І єдине тільки прошу зараз — не бути тягарем для дітей».
Про важливість діагностичного пошуку
Забудькуватість щодо свіжих подій, але збереження давніх спогадів в усіх деталях — один з основних симптомів хвороби Альцгеймера. Однак щось не складалося — не підходив вік пацієнтки, оскільки хвороба Альцгеймера починає прогресувати значно раніше.
Ввечері в пацієнтки з’явилося цілковите заперечення знаходження в лікарні, відмова від їжі, епізод повної дезорієнтації в просторі та часі. Втім, М. була повністю впевнена в собі та близьких — тільки з ними вона йшла на контакт. Саме це допомогло скласти все докупи — і встановити діагноз сенільної деменції Альцгеймерівського типу. Відтоді розпочалась терапія атиповими нейролептиками, котра за усіма світовими стандартами вже довела свою ефективність.
За два дні М. знову змогла критично оцінити свій стан, а епізоди дезорієнтації спочатку порідшали, а потім зовсім зникли. Останнім симптомом залишилось порушення короткострокової пам’яті, однак за тиждень і воно нівелювалось. Збагнув свій стан, пацієнтка поступово знову здобула бажання повноцінно жити — у колі близьких, які також знов повернули рідну людину.
Коли людина живе у своєму світі
Існує багато деменцій, вони — лише частка величезної групи нейродегенеративних захворювань нервової системи. Розрізняти їх складно, але надважливо. Адже від цього залежить розуміння сутності стану і його подального прогресування.
Ми боремось не лише за тривалість життя, а й за його якість. Кожен із подібних пацієнтів заслуговує на пильне спостереження та індивідуальний підхід. Така людина буквально живе у своєму світі: її розуміння дійсності змінене його ж власним мозком, і ця дійсність може бути незрозумілою пересічній людині. Однак це лише підкреслює важливість уважного пошуку, дбайливого підходу, доказового підбору терапії.
Боротись варто в повсякчас
Перед випискою пацієнтка розповідала: «Діти про мене турбуються. Намагаються мені продовжити життя, шукають кращі умови й кажуть, що їм нічого не треба, хочуть лише мене бачити. Зараз я почуваюся ще дуже слабкою, ніби це все не моє — тяжке, неприроднє. Але, думаю, що згодом усе увійде до норми: наприклад, відчуваю, що розмовляю вже краще, бо раніше взагалі не могла.
Маю надію на Ларису Андріївну. Якби таких, як вона, було більше, людям було б легше жити. Коли я поїду звідси, вона буде в мене перед очима. Я від неї в захваті — вона мене в такому поганому стані прийняла, але як до мене ставилася! Це незабутньо. Вона має велике майбутнє».
Залишаючи Медичний дім, пані М. посміхалась, цитувала вірші, тримала рідних за руку й перебувала в ясності розуму. Її історія — про те, що боротись варто в повсякчас і будь-якому віці. Коли здається, що клінічний випадок не лишає надії на відновлення, вірний, індивідуальний підхід дає той необхідний — і дійсно чудовий — ефект від лікування.
